Колись я просто стригся у барбера. Сидів у кріслі, слухав звук машинки, вдихав аромат барбершопу — суміш кави, помади та свіжої стрижки. Я спостерігав, як майстер вправно рухається, ніби ріже не волосся, а малює щось важливе. І одного дня я подумав: а чому б і ні?

Спочатку це було хобі. Я купив першу машинку, кликав друзів — хтось приходив за «дякую», хтось за піцу. Стриг на кухні, у коридорі, навіть на балконі. Помилявся, вчився, дивився відео, читав, тренувався годинами. Волосся сипалося на підлогу, але разом із ним зникали й мої страхи.

Потім я пішов на курси. Пам’ятаю, як тремтіли руки, коли вперше стриг «на публіці». Але після першої подяки, після першої усмішки клієнта — я зрозумів: це моє.

Зараз у мене є власне крісло, постійні клієнти й свій стиль. Я не просто стрижу — я допомагаю людям почуватися краще. Кожен день нагадує мені, як одна маленька ідея може змінити все.

Так я й став барбером.